УПОДІБНЕННЯ АКТАНТІВ І АТРИБУТІВ

УДК 811.161.2’367

Т. В. Ворушко

 

УПОДІБНЕННЯ АКТАНТІВ І АТРИБУТІВ

 У статті йдеться про уподібнення актантів і атрибутів, яке посідає особливе місце в системі синтаксичної зв’язності окремих компонентів певного мовленнєвого ланцюга. Ключові слова: актант, атрибут, синтаксичний зв’язок, синтаксична анафора. Статья посвящена проблеме уподобления актантов и атрибутов, которое занимает особое место в системе синтаксической связности отдельных компонентов конкретной речевой цепи.Ключевые слова: актант, атрибут, синтаксическая связь, синтаксическая анафора. The article deals with the assimilation of actants and attributes, which holds a special place in the syntactic connectedness of individual components of a particular speech circuit.

Keywords: actant, attribute, syntax bond, syntactic anaphora.

 

Граматичне співвіднесення дієслівних форм з різних частин складного речення так чи інакше проаналізовано в довідковій, науковій і навчальній літературі [1; 4; 5]. Категорії дієслова розглядають і кваліфікують як один із істотних параметрів складного речення, що утворює структурну схему цієї синтаксичної одиниці або її модель. Уподібнюватися поряд з дієсловами можуть й інші конструктивно значущі компоненти різних предикативних зон, виражені іменниками, займенниками тощо. Але спеціально такі факти не описано в українських лінгвістичних працях із синтаксису як дослідницької, так і дидактичної орієнтації. З одного боку, без зазначення уподібнення словоформ як маркування їхнього функційного призначення й смисло­вого навантаження не буде побудовано повного й адекватного опису складного речення, істотно іншої, ніж просте речення, синтаксичної одиниці, а зазначення співвіднесення лише дієслівних форм недостатньо. З іншого боку, логіка самої науки про мову, як і будь-якої іншої науки, потребує максимально повного опису й самого її предмета, і тих явищ, які визначають його конкретний зміст, тим більше функційні аспекти. І якщо якісь компоненти із різних частин складного речення упо-дібнюють одне одному свої форми й таке уподібнення постає однією з умов функціону­вання відповідних предикативних зон у межах однієї комунікативної одиниці, то це уподібнення потрібно фіксувати, навіть якщо воно здійснюється в системі не дієслівних, а якихось інших слово­форм, відповідно й у системі граматичних категорій не дієслова, а, на­приклад, іменника чи прикметника, займенника або числівника. Потрібно звернути увагу на слова, які позначають предмет (у широкому розумінні цього слова) та їхні ознаки, тобто актанти й атрибути.

Термін актант увів Л. Теньєр для позначення живих істот чи предметів, «які беруть участь у процесі в будь-якій ролі, навіть у ролі звичайного статиста, у будь-який спосіб, навіть і най­­пасив­ніший». І далі актанти, за Л. Теньєром, «це завжди іменники або їх еквіваленти» [10, с. 117]. Чіткішу дефініцію цього терміна запропоновано в «Лінгвіс­тич­ному енциклопедичному словнику».

Актант – будь-який член речення, який позначає особу, предмет, що бере участь у процесі, позначеному дієсловом [7, с. 22].

Термін атрибут поширеніший, і найчастіше його вживають як синонім до терміна означення [1; 7; 9 та ін.]. Як атрибути квалі­фікують зазвичай прикметники у складі субстантивно-ад’єктивного словосполучення (або іменник у складі субстантивно-субстантивного словосполучення).

Уподібнення актантів і атрибутів складного речення має анафористичну природу. Якщо в лінгвістиці анафора – це «фігура мови, що утворюється повторенням певних звуків, слів чи синтаксичних конструкцій на початку суміжних мовних одиниць» [9], то в похідних від цього терміна прикметник анафоричний можна, як це робить, наприклад, О. С. Ахманова, укласти й у ширший зміст: той, який указує на попереднє слово або слова [1, с. 47], і саме цей термін уже як ри­торичну й поетичну фігуру залишити за літературознавством [6, с. 40]. Не випадково в «Лінгвістичному енциклопедичному словнику» термін анафора відсутній, але є словникова стаття з лексичним входом «анафоричне відношення», під яким розуміють відношення між мовними висловленнями (словами чи словосполученнями), яке полягає в тому, що до смислу одного висловлення входить посилання на інше. Ана­форичне відношення виникає за умови відсутності безпосереднього синтаксичного зв’язку між цими висловленнями [7, с. 32].

Найтиповішою й найпоширенішеною фігурою, пов’язаною з упо­дібненням актантів з різних частин складного речення, є фігура імен-ник–займенник, коли займенник з наступної предикативної зони уподібнює свою форму іменнику з попередньої предикативної зони, забезпечуючи так своє поняттєвозмістове наповнення, а водночас і змістове наповнення всієї предикативної зони. Наприклад:

Посади свиню за стіл, вона й лапи на стіл [8, с. 119];

Не смійтесь, чужі люде!

Церков–домовина

Розвалиться…і з-під неї

Встане Україна [12, с. 285];

Вона – це свиня, а з-під неї з-під церкви-домовини.

Функційне навантаження компонентів цієї фігури може бути найрізноманітніше, і кожен з них може виступати як будь-який член речення і в будь-якій комбінації з функцією іншого. Наприклад:

Наш кіт підходив до миски з м’ясом тільки тоді, коли, здавалося, він точно знав, що воно в ній є;

Ми уважно слухали аргументацію адвокатів, хоч і без неї були з ними цілком згодні;

Автор статті ефектно подав нам своє есе, і ми зрозуміли, що (він, вона, воно) багатьох здивує;

кіт – він – підмет–підмет;

до миски – в ній – обставина (додаток) – обставина (додаток);

з м’ясом – воно – неузгоджене означення–підмет;

аргументацію – без неї – додаток–додаток;

автор – він – підмет–підмет;

статті – вона – неузгоджене означення–підмет;

есе – воно – додаток–підмет.

Останній приклад наочно ілюструє, що лише вибір у третій предикативній зоні відповідної форми займенника, яка може бути уподібнена формі будь-якого з іменників першої предикативної зони, визначає основний зміст усієї конструкції. Фігури іменник–іменник і займенник–займенник як пари актантів, які уподібнюють свої форми, не дуже продуктивні в повсякденному спілкуванні, але вже через інші причини й передусім через випадіння з тієї кількості лінгвістичних об’єктів, що визначається граматичними категоріями, у межах яких може здійснюватися уподібнення форми одного слова формі іншого, категорії роду, категорії, що домінує у функціонуванні обох уже про­аналізованих фігур. Якоюсь мірою випадіння категорії роду компенсують активізацією не безпосередньо, а опосередковано, через діє­слово, яке керує цими формами і яке через стилістичні мотиви в другу частину складного речення зазвичай не вносят. Анафора в цьому випадку становить її тип, який Л. О. Ставицька називає синтаксичною анафорою [9].

Уподібнення атрибутів може мати найрізноманітніший характер, але найчастіше це конструктивно зумовлене уподібнення в катего­рії ступеня порівняння в складних реченнях зі сполучником щотим, які А. П. Загнітко кваліфікує як двокомпаративні [3, с. 399]. Потрібно зазначити, що уподібнюються у двокомпаративних складних реченнях атрибути, які виконують функції як головних, так і друго­рядних членів речення, і уподібнюються вони в різних комбінаціях.

Що ніч темніша, тим яскравіші зірки – уподібнюються присудки;

Що тихіше ти будеш говорити, тим важче нам буде почути – уподібнюються обставини;

Що вищі оцінки ти одержиш на вступних іспитах, тим більшу суму балів набереш – уподібнюються означення;

Що ніч темніша, тим яскравіше світять зірки – уподібнюються форми присудка й обставини;

Що вищі оцінки ти одержиш на вступних іспитах, тим швидше вступиш до інституту – уподібнюються форми означення та обставини тощо.

Це означає, що в цьому випадку не функційно-семантичні параметри предикативних зон визначають морфологічні характеристики й синтаксичне зчеплення атрибута, який уходить до цих зон, а їх скріпа, відповідний парний сполучник, а саме уподібнення – суто формальний засіб, за допомогою якого актуалізують і зіставляють саме ознаки, властивості якихось предметів, явищ, подій, які зазвичай не входять до одного синтаксичного поля. Звідси й характер відповідної грама­тичної категорії – саме ступінь порівняння, який, власне, і градуює приписувані прикметником ознаки іменнику, слову із предметним значенням, а прислівником – слову зі значенням дії або стану ознаки, властивості, якості. Природно, що для реалізації зазначе­ної градації потрібен один компаратив у першій предикативній зоні складного речення, і, якщо цього компаратива немає, градацій відповідної ознаки щонайменше не виявляється, хоч уподібнення атрибутів можливе:

Чим багаті, тим і раді [8, с. 136].

Розглядувана фігура цікава ще й тим, що сам парний сполучник що–тим (чим–тим), який формує цю фігуру, тобто двокомпаративне складне речення, досить часто опускають, знімаючи в такий спосіб формальне маркування співвіднесеної з ним конструкції. Утім, модель двокомпара­тив­ності настільки прозора, що наповнюватися вона може й за відсутності спеціального маркера. Наприклад, з одного боку, маємо твори українського фольклору, представлені сполучниковими складними реченнями:

Чим глибше вода, тим більша риба [11, с. 9];

Чим повніший колос, тим нижче хилиться [11, с. 30], з іншого – наявні прислів’я й приказки, оформлені як безсполучникове складне речення:

Більш будеш знати – менш будеш спати [8, с. 80];

Глибше орати – більше хліба мати [11, с. 27].

Аналогічно й у побутовому спілкуванні:

Раніше встанеш – більше зробиш;

Дешевше купляють – менше носять;

Ближче осінь – більше дощів.

Але основним чинником, який зумовлює уподібнення атрибутів у таких складних реченнях, залишається чинник конструктивний, оскільки лише парний сполучник щотим постає обов’язковою й незаперечною умовою наявності двокомпаративних конструкцій з атрибутами, які уподібнюють свої форми в категорії ступеня порівняння. Будь-яку двокомпаративну конструкцію з еліптованим сполучником можна, з одногу боку, трансформувати в конструкцію без компаративів. Отже, компаратив тут факультативний. З іншого боку, еліптовані двокомпаративні складні речення можна доповнити й перетворити на конструкції зі сполучниками, але сполучниками іншими, не орієнто­ваними суворо на компаратив. Наприклад:

Якщо більш (багато) знатимеш, менш (мало) спатимеш;

Якщо глибше (глибоко) орати, будеш більше (багато) хліба мати;

Якщо раніше (рано) встанеш, то більше (багато) матимеш;

Коли дешевше (дешево) купляють, менше (мало) носять.

Ужити тут, як свідчать наведені ілюстрації, можна різні спо­лучники: умови, умови парні, часові, наслідку, приєднувальні та ін.

Уподібнення атрибута й актанта з різних предикативних зон складного речення в деяких випадках не лише детермінує ту або ту ситуацію дійсності, а й дає змогу пов’язати той чи той атрибут з якимось з кількох актантів попередньої частини такого речення, виконуючи в такий спосіб функцію своєрідного класифікатора пари актант–атрибут. Уподібнення окремих словоформ спричиняє появу синтаксичної омонімії. І, якщо як пару актант–атрибут кваліфікувати опорний іменник головної частини складнопідрядного речення і від­носний займенник, що вводить його підрядну частину, то так чи інакше допущене уподібнення атрибута актанту саме і спричинить ті проблеми, з якими стикаємося за синтаксичної омонімії. Наприклад:

У сина мого друга, з яким я часто спілкуюся, завжди знайдуться причини його запізнень на заняття.

На протилежному боці вулиці суцільно стояли будинки з роз­битими вікнами, які наводили жах на перехожих.

Це була переконлива підстава для нового скандалу, якою обов’язково потрібно було б скористатися.

У кожному з наведених прикладів відносний займенник який уподібнює свою форму не одному, а двом або навіть кільком словам. Якщо ще більше розширити поняття атрибут до «синтаксичний партнер актанта з другої предикативної зони» й розглядати як атрибут і слово, яке містить у собі предикативну ознаку іменника й займенника, тобто деякий присудок (або його аналог) з однієї частини складного речення, що уподібнює свою форму якомусь актанту з попередньої частини такого речення, то матимемо ще одну групу синтаксичних явищ на зразок:

Йому тепер байдуже – ходить і ні на що не звертає уваги;

Їм тепер байдуже – ходять і ні на що не звертають уваги;

Мені тепер байдуже – ходжу й ні на що не звертаю уваги;

Нам тепер байдуже – ходимо й ні на що не звертаємо уваги.  

Дієслова із другої частини наведених складних речень уподіб­нюються у формі числа й особи займеннику першої частини. Можливе й уподібнення в роді:

Андрій не знав, що робити, тому ходив неприкаяний;

Оксана не знала, що робити, тому ходила неприкаяна.

З одним актантом співвідносні в цих прикладах два атрибути: Андрій ходив неприкаяний; Оксана ходила неприкаяна, – і кожний з цих атрибутів ужито відповідно в чоловічому й жіночому роді. Власне атрибут, тобто атрибут–ад’єктив або атрибут–прислівник і атрибут–дієслово, може в межах одного речення співвідноситися з різними актантами і формувати різні пари, як, наприклад, у такому прислів’ї:

Тому під курку яйце кладуть, щоб друге знесла [11, с. 57],

пари курка – знесла та яйце – друге. Факт уподібнення в цьому реченні беззаперечний, але цілком можливо, що таке уподібнення зумовлено в цьому випадку й еліпсисом:

Тому під курку яйце кладуть, щоб вона друге яйце знесла.

Описане уподібнення словоформ може виявлятися не лише в межах одного складного речення, яке складається з кількох предикативних зон, а й у межах синтаксично не пов’язаних між собою кон-структивних утворень або більш складних побудов, таких, наприклад, як надфразна єдність або текст, свідомо утворених з кількох речень, а отже, і кількох предикативних зон. І еліпсис тут як  лінгвістич­ний прийом уже не стільки значущий, а уподібнення форми одного слова з однієї предикативної зони частіше, мабуть, буде визначатися загальним комунікативним завданням усього мовленнєвого ланцюга з уподібненими компонентами. Поширене явище для україн­ського синтаксису – це уподібнення субстантивів і ад’єктивів, тобто, за терміно­логією Л. Теньєра, актантів і атрибутів, з різних частин складного речення, уподібнення, яке має анафоричний характер. Здійснюється таке уподібнення найчастіше в граматичних категоріях роду й числа в розставлених у різні частини складного речення компоненти пари антецедент – анафора. Найтиповішою постає фігура іменник – займенник, хоча мають місце й інші субстантивні пари: іменник – іменник, займенник – займенник, займенник – іменник. Анафора зазвичай лежить в основі уподібнення словоформ з різних речень тексту в широкому тлумаченні цього терміна як будь-якого мовленнєвого ланцюга, який складає більш ніж одна самостійна комунікативна одиниця. Більше того, характер лінгвістич­них об’єктів, пов’язаних з уподібненням словоформ як засобом реалізації й марку­вання синтаксичного зв’язку, у тексті практично ідентичний характеру цих об’єктів у складному реченні.

БІБЛІОГРАФІЧНІ ПОСИЛАННЯ

  1. Ахманова О. С. Словарь лингвистических терминов / О. С. Ахма­нова. – М. : Сов. энцикл., 1966. – 608 с.
  2. Загнітко А. П. Сучасна українська літературна мова. Синтаксис простого ускладненого і складного речення / А. П. Загнітко. – Донецьк : Донецький держ. ун-т, 1994. – 204 с.
  3. Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови: Синтаксис / А. П. Загнітко. – Донецьк : Донецький держ. ун-т, 2001. – 662 с.
  4. Загнітко А. П. Український синтаксис : науково-теоретичний і навчально-практичний комплекс : у 2 ч. / А. П. Загнітко. – К. : Ін-т змісту і методів навчання, 1996. – Ч. 1. – 202 с. ; Ч. 2. – 240 с.
  5. Кващук А. Т. Синтаксис складного речення / А. Т. Кващук. – К. : Рад. школа, 1986. – 109 с.
  6. Лесник М. Д. О подчинительных связях слов в современном русском языке / М. Д. Лесник. – М. : Московский гос. ун-т, 1979. – 198 с.
  7. Лингвистический энциклопедический словарь / [гл. ред. В. Н. Яр­цева]. – М. : Сов. энцикл., 1990. – 685 с.
  8. Почепцов Г. Г. Конструктивный анализ структуры предложения / Г. Г. Почепцов. – К. : Вища школа, 1971. – 192 с.
  9. Ставицька Л. О. Анафора / Л. О. Ставицька // Українська мова : енциклопедія / [редкол. : В. М. Русанівський (співголова), О. О. Тара­­ненко  (співголова), М. П. Зяблюк та ін.]. – К. : Укр. енцикл., 2000. – С. 25.
  10. Теньер Л. Основы структурного синтаксиса / Л. Теньер. – М. : Прогресс, 1988. – 656 с.
  11. Українська народні прислів’я та приказки [упоряд. Д. Єсипенко, М. Новиченко]. – К. : Знання,1992. – 96 с.
  12. Шевченко Т. Г. Кобзар. – К. : Школа, 2002. – 638 с.

 

Надійшла до редколегії 28.06.2016

 

 

 
 
Редакційна колегія не завжди поділяє позицію авторів. За точність викладеного матеріалу відповідальність покладена на авторів.
Усі права застережені. Використання матеріалів – з дозволу редакційної ради

© Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, 2012-2015