ПОНЯТТЄВІ ПАРАМЕТРИ МЕТАФОРИ І МЕТОНІМІЇ

УДК 81’373.612.2

В. В. Зайцева, М. С. Ковальчук

 

ПОНЯТТЄВІ ПАРАМЕТРИ МЕТАФОРИ І МЕТОНІМІЇ

 

Розглянуто метафору та метонімію як найдавніші засоби розширення семантики слова. Висвітлено питання про поняттєві параметри метафори та метонімії як типи вторинної номінації, найпроблемніші теоретичні питання вивчення цього мовного явища.

Ключові слова: метафора, метонімія, синекдоха, вторинна номінація, семантичне перетворення.

 

Рассмотрены метафора и метонимия как древнейшие средства расширения семантики слова. Освещены вопросы основных понятийных параметров метафоры и метонимии как типов вторичной номинации, проблемные теоретические вопросы изучения этого языкового явления.

Ключевые слова: метафора, метонимия, синекдоха, вторичная номинация, семантическое преобразование.

 

Metaphor and metonymy as the most ancient means of enhancing the semantics of the word are considered. The analysed material covers issues about basic notion the parameters of metaphor and metonymy as types of secondary nomination, the most problematic theoretical issues of studying this linguistic phenomenon are elucidated.

Keywords: metaphor, metonymy, synecdoche, secondary nomination, semantic conversion.

 

Тенденції природних властивостей мови щодо обмеження розши­рення її лексичного складу виявлено в застосуванні різних тропів, що ґрунтуються на логіко-психологічних закономірностях, які дозво­ляють узагальнювати, порівнювати й відтворювати в мовній формі властивості реальних об’єктів. В українській мові для цього використо­вують алегорію, гіперболу, епітет, іронію, літоту, метафору, метонімію, перифраз, синекдоху та інші засоби.

Мовні процеси поповнення номінативних ресурсів, що регулярно супроводжують розвиток лексичної системи, пов’язано переважно із переосмисленням значень уже наявних у мові найменувань і з появою в них нових значень, формування яких відбувається за рахунок вторинної номінації.

Процес розвитку нових значень слів постає за стандартними, чітко розробленими в мові семантичними моделями. Серед різноманіт­них видів семантичної деривації, тобто розширення, звуження значення тощо, найбільшою продуктивністю характеризуються метафора та метонімія. З погляду номінативної функції мови, її семантич­ного аспекту кожен з цих видів становить стійкий механізм утворення нових лексичних одиниць.

Метафоричні та метонімічні перенесення в контексті семасіологіч­ного аналізу є основними типами полісемії. Це – базові компоненти у формуванні змісту вторинних найменувань, у процесі переусвідом­лення попереднього значення слова.

Метонімію та метафору як види багатозначності й виражальні засоби розглядають у курсах з лексикології, стилістики (Є. Галкіна-Федорук [13], М. Шанський [33], М. Кожина [20], Д. Шмельов [39] та ін.), у монографічних дослідженнях із семантики (С. Ульман [36], Д. Шмельов [38], Ю. Апресян [2], О. Тараненко [32], В. Телія [34]) та у статтях енциклопедичного характеру (В. Корольков [21], В. Те­лія [33], Н. Арутюнова [6, 7], О. Тараненко [31]).

Конкретне ж вивчення метафори та метонімії відбувалося в різних аспектах як у вітчизняній лінгвістиці, так і в зарубіжній. Мовознавці досліджували семантичну природу й структуру цих найдавніших засобів розширення семантики слова (С. Маслова-Лашанська [25]), розглядали їх співвідношення (О. Тараненко [31]), аналізували окремі типи метонімічних (Л. Єфремов [16], О. Раєвська [28]) та метафоричних (О. Балабан [8], О. Вербицька [10], Р. Зорівчак [17]) зв’язків.

В останні роки спостерігаємо тенденцію щодо подальшого осмислення метафоризації та метонімізації як універсальних мовних явищ. Хоч метафора та метонімія й належать до тих мовних одиниць, місце яких у системі мови й відповідна термінологічна означеність здаються остаточно дослідженими, утім, наявний ще спектр питань, які потребують ґрунтовнішого вивчення. Цим і визна­чаємо актуаль­ність нашого дослідження.

У статті маємо за мету висвітлити поняттєві параметри метафори та метонімії як типів вторинної номінації, питання розмежування метафори й метонімії, феномен метонімічної природи.

Багато похідних значень слів постає через метафоризацію первинних. Метафора як мовне явище має свою історію розвитку і свої особливості. Інтерес до метафори пояснюють підвищеною цікавістю до семантичних проблем мови загалом та до номінативної діяльності людини зокрема. Саме метафора постає одним з найпродуктивніших спосо­бів вираження змісту на всіх рівнях мовної структури (лексичному, граматичному, семантичному).

Процес метафоризації описано у великій кількості праць лін­гвістів, літературознавців, філософів, психологів, утім, проблема метафоризації залишається надзвичайно складною, адже йдеться про процеси мислення, які породжують знання про світ. Метафори­зація – це не лише вживання одного слова замість іншого, вона утворює новий зміст, який постає внаслідок дії складних когнітивних механізмів. Однією з найважливіших є проблема похо­дження метафоричного значення.

В історії дослідження метафори виділяють кілька періодів: античний, медієвальний, нового часу й сучасний.

Учення про метафору бере свій початок з праці старо­грецького філософа Аристотеля «Поетика», який уважав, що метафора – це не лише один із засобів прикрашання мови, а й особливість образного мислення людини. Відтоді дослідники метафори звертають увагу передусім на естетику слова, розглядають метафору як засіб, що надає художній мові виразності, краси та чарівності [4, с. 154]. Деметрій радив уживати метафори, оскільки вони «найбільше збагачують мовлення, роблять його приємним та величавим», проте вони, на думку автора, не повинні бути занадто частими, інакше «замість опису напишемо дифірамб» [15, с. 123]. Дослідниця А. Скля­рев­ська в розвідці «Метафора у мовній системі» [30] цитує античних філософів, констатуючи, що ці думки вже містять зерна ідей, які надалі стануть під­ґрунтям для різноаспектного вивчення цього мовного явища. Квінтиліан говорив про те, що «метафора дана людям самою природою» і вона «сприяє тому, щоб жоден предмет не залишився без назви» [див.: 30, с. 29]. Такої думки дотримувався і Цицерон, який трактував метафору як спосіб постання відсутніх у мові значень – перенесення за значенням відбувається «через брак певного поняття в мові». Тео-фраст також визначав метафору як «природну знатність мови до по­стання нових слів» [див.: 30, с. 29].

Після розквіту теорії метафори, який відбувся в античні часи завдяки Аристотелю, Платону та їхнім учням, спостерігаємо тривалий період утрати інтересу до риторики, наслідком якого став занепад розвитку теорії метафори. «Протягом усієї історії риторики метафора постає як певна невдала гра слів. До неї ставилися як до допоміж­ного механізму мови, а не як до її основної форми», – зауважував А. Річардс [див.: 34, с. 34]. Тривалий період для мовознавчої науки вживання метафори було неприпустимим через її неточність, пов’язану з двозначністю. «Важливість мови полягає в її властивості точно від­бивати людські думки, які не можуть бути двозначними. А метафора – це беззмістовні й двозначні слова, уживаючи їх у мові, людина поринає у світ незліченних безглуздостей, які призводять до розбіжності та пре­зирства», – писав Гоббс [див.: 34, с. 34].

Такий погляд почав змінюватися з кінця XIX століття, коли метафора стала невід’ємним атрибутом мови. У 1960-ті роки посилився інтерес до метафори, зокрема до її здатності формувати нові поняття на підставі наявних.

На сучасному етапі розвитку мовознавчої науки метафору кваліфікують у вузькому та широкому розумінні. Перший підхід визначає метафору як явище, що ґрунтується на перенесенні форми мовної одиниці або оформлення мовної категорії для характеристики або номінації з одного об’єкта, явища, дії, ознаки на інший на підставі подібності між цими об’єктами.

Професор О. Тараненко так визначає метафору: «Семантичний процес, під час якого форму мовної одиниці або оформлення мовної категорії переносять з одного референта на інший на підставі тієї чи тієї подібності під час відображення її у свідомості того, хто говорить» [32, с. 76]. Автор зазначає, що схожість позамовних понять, яка дає поштовх до постання метафоричних асоціацій, може бути дуже різною. Ця схожість може бути не лише реальною, наявною в повсяк­денному житті, а й бажаною для того, хто говорить, лише такою, що має певну мету в значенні. Метафора, на думку дослідника, є при­хованим порівнянням.

Інші дослідники, серед яких Н. Вовк [11] і В. Гак [12], роз­глядають метафору з позиції ономасіології й витлумачують її як засіб вторинної номінації. Зокрема Н. Вовк висловлює думку: «Метафора – це різновид вторинної лексичної номінації, що передбачає постання значення на підставі зіставлення двох предметів за загальною ознакою, виникнення якої гарантоване єдністю всіх частин практико-перетво­рюваль­ної діяльності людини, а отже, єдністю процесів, що від­буваються в її свідомості» [11, с. 50].

Дослідження метафори як різновиду вторинної лексичної номінації передбачає поєднання семантичного, граматичного та сти­лістич­­ного аспектів у вивченні цього явища.

Метафору розглядають також як полісемічне явище, що забезпе­чує вторинну номінацію об’єкта. Лексичне значення метафори, як наголо­шує О. Балабан, «слід аналізувати в межах парадигматичних відношень вихідної та похідної одиниць. Слід звертати увагу й на те, як виявляються денотативні семи в похідному значенні з вихідним (тобто поширюються, узагальнюються, замінюються та випадають ті чи інші змістові компоненти денотативної частини лексичного значення» [8, с. 20].

Мовознавець Н. Арутюнова констатує, що найважливішим компонентом механізму метафоризації є процедура порівняння. Вона полягає у пошуку спільних ознак [6, с. 190]. Професор В. Телія стверджує, що модель метафоричного процесу складають сутності та інтеракції між ними. Сутностями, що формують «кістяк» метафори, є задум, мета, основа, тобто формувальна думка про світ (предмет, явище, власти­вість, подію, факт). Пріоритет у часовому плані В. Телія віддає задуму й меті. Отже, «метафоризація – це процес такої взаємодії пропонованих сутностей та операцій, наслідком якого стає отримання нових знань про світ та знань про їх омовлення. Метафоризацію супро­воджує вкрапле­ння в нове поняття ознак уже пізнаної дійсності, відбитої у значенні» [34, с. 36].

Дослідник О. Баранов зазначає теоретичні передумови використання метафор для дослідження людського мислення:

– метафора є не просто мовним, а когнітивним феноменом, що відбиває процес мислення;

– метафора надає сенсу людському досвіду;

– метафори вживають для категоризації проблемної ситуації й форму­ють набір альтернатив для вирішення проблемної ситуації;

– як «стерті», або конверційні, метафори, так і нові, креативні, характеризують процеси мислення, відбиваючи особливості сприйняття абстрактних і конкретних категорій [9, с. 194].

Метафора, зазначає Б. Іванюк, постає майже завжди як засіб характеризації якогось предмета – виділення і підкреслення його статичної чи динамічної ознаки [18, с. 59]. У сучасному мовознавстві метафору кваліфікують як особливий мисленнєвий механізм, який уможливлює витлумачення певного об’єкта у світлі іншого, поширюючи в такий спосіб наші уявлення про обидва об’єкти.

Резюмуючи аналіз метафоричного процесу, зазначимо, що мета­фора – це найменування, яке постає внаслідок порівняння предметів або явищ за певною ознакою, а внутрішньою формою нового значення стає саме ця ознака.

Особливий інтерес у контексті семіологічного аналізу становить інший тип полісемії – метонімія. Вона також є  базовим компонентом у формуванні змісту вторинних найменувань у процесі пере­усвідом­лення попереднього значення слова.

Термін «метонімія» запозичено в мовознавство в другій половині ХІХ ст. з класичної риторики. Його почали вживати для називання одного із видів змін значення слова.

Поступово в лінгвістиці формувалося уявлення про метонімічне перенесення як один з видів багатозначності, як зображальний засіб. Метонімію нерідко ототожнювали з метафорою або розглядали як її різно­­вид. Аристотель, наприклад, не виділяв метонімії з метафори. Як окремий троп метонімію вперше розглянув римський оратор І ст. нашої ери Квінтиліан, зазначивши, що, на відміну від метафори, метонімічне зіставлення предметів відбувається не за озна­кою їхньої схожості, а за ознакою суміжності, тобто належ­ності їх до одного кола явищ, до понять одного порядку, пов’язаних часовими, просторовими, причиново-наслідковими та іншими від­ношеннями. Метонімію широко вживають у віршованому та прозовому мовленні як місткий зображально-виражальний засіб [1].

Квінтиліан, Цицерон спостерігали за особливостями вживання образних слів, «у яких замість слова, що точно відповідає предмету, підставляють інше з тим самим значенням, запозиченим від предмета, який перебуває із ним у тісному взаємозв’язку» [1, с. 218].

В античній риториці зазначалося, що перейменування (метоні­мія) запозичує у споріднених і близьких предметів назви, під якими ро­зумі­ють речі, не названі їхніми справжніми іменами. Ці назви «утворюють від імені їх творця, або запозичують від винайденого предмета, або зі знаряддя переносять на господаря, або з того, що робиться, на те, що робить, або з того, що утримують, на утри­му­вача, або з утри­му­вача на утримуване» [1, с. 222].

Античні теорії мови й стилю помітно вплинули на розвиток європейського мовознавства, філології загалом.

У праці «Краткое руководство к красноречию» М. Ломоносов писав: «Метонімія є коло речей, що мають між собою деяку схожість, імена яких взаємно переносяться» [23, с. 247–248]. У трактаті здійснено першу класифікацію типів метонімічного перенесення. Сім типів метонімічних перенесень, виділених М. Ломоносовим, розкриті в  по­дальшому в працях із семантики, лексикології, загального мово­знавства, стилістики, риторики, поетики.

Представник логіко-психологічного напряму в мовознавстві О. Потебня пов’язує семантичні зміни найменувань із формально-логічними відношеннями між поняттями, ілюструючи вживання метонімії так: позначення процесу – часу (жнива як дія і як час косовиці), дії – жесту, почуття (пишати губи як дія і запишатися), дії – місця (звалище як дія і місце), дії – результату (платня як дія і давання), знаряддя – результату (рука як частина тіла й почерк, підпис: руку приклав, нерозбірлива рука – про почерк) тощо [27, с. 234].

Наведений О. Потебнею приклад доводить, що передумовою метонімічного перенесення є суміжність між предметами та явищами, яка реально існує.

Аналізуючи психологічні й мовні механізми метонімії як семан­тичного та стилістичного явища, один з послідовників О. Потебні І. Лисков зауважує, що «закон асоціації суміжності пов’язано зі сприйняттям предметів у просторі, а закон послідовності – зі сприй­ня-ттям у часі» [24, с. 268].

Утім, пропонована представниками цього напряму концепція дослідження метонімії видається не досить точною, оскільки характеризоване поняття, виражене переносним значенням, не є родовим щодо того, яке характеризує, а має інше якісне значення.

У психологічній семантиці поширено також погляд на мето­німічне перенесення як процес, в основі якого лежить зсув значення слова, тобто відношення суміжності зводять до асоціації понять частини й цілого.

Послідовне логічне осмислення теорія універсальності метафори та метонімії одержала в дихотомії Р./Якобсона «метафора – метонімія», актуалізація якої є своєрідним виявом структурно-функційного підходу до творення завершеного образного тексту [41].

У дослідженнях Р./Якобсона метонімію осмислено не стільки як фігуру мовлення, скільки як елемент загального процесу мово­творення. Термінологія автора докладно відбиває таке перетворення: термін «метонімія» заступає словосполучення «метонімічний принцип», «метонімічний процес». Пов’язуючи метафору й метонімію з двома основними осями структури – парадигматичною і синтагма­тичною, Р. Якобсон будує метафору на заміщенні поняття на осі парадигматики, що пов’язано з парадигматичними зв’язками за схо­жістю, а метонімію орієнтує на синтагматичну вісь, на сполучення й установлення зв’язків за суміжністю. Сформульоване вперше під час аналізу поезії Б. Пастернака рівняння метонімія=суміжність особливо чітко пояснено саме в праці Р. Якобсона: «Одна тема може переходити в іншу за схожістю або за суміжністю. Для першого випадку зручним способом позначення буде термін «вісь метафори», для іншого – «вісь мето­німії», оскільки вони найконцентрованіше відбиті в метафорі та метонімії відповідно» [див.: 21, с. 126]. Накладаючись на синтагматичну вісь мови, метонімія, за теорією Р. Якоб­сона, виходить за межі тексту й стає джерелом широкої гами узагальнень загально­семіотичного порядку [див.: 39, с. 126].

Розведення метафори й метонімії як двох полюсів у системі тропеїчних засобів уможливлює широке тлумачення метонімії.

Деякі мовознавці тлумачать метонімію як результат перетворення синтаксичної структури. Наприклад, Є. Курилович стверджує, що основна ознака метонімії – «це зміна ієрархії всередині синтаксичної структури, яка не змінює семантичні складники» [22, с. 447]. Іншими словами, слово виконує синтаксичну функцію, відмінну від по­чаткової.

Співвідношення метонімії й еліпсису ґрунтовно вивчає О. Тара­ненко, який зазначає, що «метонімічне перенесення, а особливо синекдоху, часто кваліфікують як скорочення, стискання словосполучення у слово, оскільки метонімічне значення слова може дорівнювати значенню словосполучення» [32, с. 20]. Дослідник заперечує твердження про те, що будь-яка метонімічна модель є конденсованим словосполученням «(пор., наприклад, літо в значенні ‘рік’ або у виcлові на зразок Тільки у серпні прийшло нарешті літо, тобто стало по-літньому тепло). За такого підходу ототожнюють два типи семантичних процесів і, отже, два принципово різних типи суміжності, що лежать в основі цих процесів, – позамовну (предметно-поняттєву) та власне мовну (текстуальну) суміжність» [32, с. 20].

Якщо, на думку О. Тара­ненка, «в разі еліпсису – власне, за зна­ченнєвої конденсації синтагми, одним з наслідків, яким є еліпсис, – має місце елімінація, пропуск мовної одиниці, яка стає зрозумілою вже й без експлікації, тобто змінюють (скорочують) форму за фактичної незмінності змісту, то за метонімії, навпаки, – зміна (розширення або звуження) змісту за незмінності форми» [32, с. 20].

Отже, метонімічні процеси закономірніші з погляду мовної гносеології як певні моделі пізнання світу і тому регулярніші.

Опис метонімії як стилістичного явища властивий працям літературознавчого характеру. Найзмістовнішим серед них є опис та інтерпретація цього тропа Б. Томашевським, який уважає, що між прямим і переносним значенням, метонімічно пов’язаним одне з одним, наявна певна «матеріальна залежність, тобто самі предмети та явища, що набули прямих й переносних значень, перебувають у при­чинових або інших об’єктивних зв’язках» [35, с. 39]. Дослідник наводить такі приклади типів метонімії, як три тарілки з’їв (умістище замість умісту), читаю Пушкіна (автор замість назви твору) тощо. Синекдоху визначено різновидом метонімії через те, що вона називає частину замість цілого й навпаки.

У загальній риториці та поетиці дослідження метонімії помітно від-стає від дослідження метафори: першу часто розглядають не як са­мо­стійний об’єкт, а як своєрідне «доповнення» другої [26, с. 16].

У стилістиці тропами вважають лексичні зображально-виражальні засоби, у яких слово чи словосполучення вживають у пере­творю­вальному значенні [5, с. 82].

Сучасну лінгвістику орієнтовано на глибоке вивчення загального механізму тропеїзації й принципів її дії. Утім, вузьке трактування метонімії виключно як різновиду тропа звужує, на нашу думку, лінгвістичний підхід до цього мовного явища.

Важливе теоретичне значення для загальної методології лінгвіс­тич­­ного аналізу метонімії має праця Р. Якобсона «Два аспекти мови і два типи афатичних порушень» [41], монографії Є. Гінзбурга «Конструкції полісемії в російській мові. Таксономія і метонімія» [14] та О. Тараненка «Мовна семантика в її динамічних аспектах» [32] як найповніші і послідовні описи семантики конструкцій метонімічно організованих слів у мові.

Нейтралізуючи протиріччя між лексичною й синтаксичною теоріями метонімії, Є. Гінзбург запропонував модель системи, у якій метонімічне слово аналізує як образ синтаксичних відношень мови, що не належить до поверхневого рівня [14]. На думку дослідника, відношення слово, яке заміщує, і тих, які потрібно замістити в разі перенесення, реалізує не прямо – між лексичними одиницями, а опо­середковано – між їхніми семантичними складниками.

Безумовно, дослідження семантичного рівня мови є одним із пріоритетних лінгвістичних напрямів. Водночас, як зазначає О. Тара­ненко, основну увагу концентрують на синхронних аспектах семантики, а проблеми розвитку, динамічного функціонування на семантич­ному рівні мовних одиниць і категорій залишають поза увагою. Об’єктом дослідження професора стала метонімія як мовний процес і спосіб мовної номінації. Науковець зазначає, що діапазон дії мето­німії у процесі номінації ширший, за інших мовних процесів: «Метонімічно організовані номінації постають як  лексико-семантичні перенесення, формально не виражений перехід між частинами мови, формально виражений словотвір, тобто афіксальна деривація і композиція, і номі­налізація синтаксичних конструкцій» [32, с. 28]. Дослідник пропонує в разі номінації моделі метонімічних перенесень, що істотно впливають на розуміння природи досліджуваного явища.

Отже, визначення метонімії в лінгвістичній літературі, з одного боку, різноманітні й охоплюють різні її типи, а з іншого, можуть бути зведені до певного інваріанта. Так, Л. Булаховський, зазначаючи різноманітність типів метонімії, убачає основу її в асоціації за суміж­ністю. На думку дослідника, найпоширеніший тип становить заміну («згу­щення») повного найменування ознак, які співіснують у предметі, окремими, найвиразнішими. За О. Реформатським, метонімія – це пере­несення, яке здійснюють на підставі суміжності, поєднуваності речей у просторі й часі [29].

Крім того, у зарубіжному мовознавстві одним з перших подав чітке розмежування мовної та мовленнєвої (образної) метонімії професор Д. Шмельов [38]. Він зазначав, що метонімію у власне лінгвістичному, а не стилістичному значенні оцінюють не завжди точно, оскільки, на думку науковця, конструкції на зразок читати Шевченка не можна розглядати як явище метонімічного перенесення. Не зовсім погоджую­чись з тим, про що говорить лінгвіст, зазначимо, що здійс­не­не ним розмежування є важливим для загальної концепції до­слідження метонімії.

Отже, той чи той категорійний бік метонімії актуалізують залежно від аспекту її дослідження, зокрема власне семантичного, мовного, за якого «регулярність – прикметна риса метонімічних перенесень» [2, с. 190]; семантико-синтаксичного (Є. Гінзбург), коли досліджувані типи метонімічних перенесень постають на підставі протиставлення їх метафорі [14]; лексико-стилістичного, що визначає: «За метонімії два предмети, явища, що отримують одну назву, мають бути суміжними» [19, с. 30] тощо. Висновкуємо, що загальне визначення метонімії має враховувати як її системно-мовну, так і комунікативну сутність у їх взаємозв’язку й специфіці. З цього погляду метонімія становить певний механізм комунікативної діяльності, для якого властиве регулярне чи оказіональне перенесення імені, по-перше, з одного класу предметів на інший, по-друге, на інший одиничний об’єкт за певними законами контекстуальної трансформації. Зазначимо, що підставою для такого зв’язку значень є суміжність у просторі, часі, причиново-наслідкових зв’язках позначуваних предметів, явищ, процесів, якостей і ознак.

Метонімія як одна з лінгвістичних універсалій, притаманних мові, постає як тип семантичного зсуву, перенесення назви з одного предмета на інший за ознакою суміжності асоціацій [40, с. 31], тобто метонімія має певний заряд образності, творчого сприйняття дійсності, спонукає адресата до співучасті в оцінці повідом­лення, викликає його за­цікав­ле­ність. Через багато­гранність явища метонімічного перенесення можливі тлумачення цього поняття мають ураховувати специфіку:

– словесної метонімії;

– метонімії як способу словотворення, що належить до про­дуктивного типу деривації;

– стилістичної метонімії у вузькому розумінні слова як образного засобу, спрямованого на посилення експресивності висловлювання;

– метонімічності тексту як естетичної категорії;

– метонімічності в широкому розумінні як зміщеної образності – метонімії в тексті, що оперує поняттям синекдохічної деталі.

Таке розуміння природи метонімічного перенесення повністю узгоджено й зі стилістичним трактуванням тропів.

На тлі мовної ізофункційності метафори та метонімії специфіку метонімії визначаємо особливостями синтаксичних функцій, внут­ріш­ньою формою слова, планом вираження, а також стилістичними кате­горіями образності й експресивності.

Отже, метафора й метонімія – це універсальні у своїй поняттєвій основі способи перейменування, різниця між якими полягає в тому, що метафора – це усвідомлення нової властивості, яку одержано вна­слідок аналогії, і вибір імені за аналогією, а метонімія – це вилучення будь-якої властивості з уже відбитої в мові дійсності на підставі її суміжності з властивістю нового позначуваного та вибір йому імені, що відбиває у своїй семантиці цю суміжність. Повного відмежування метафори й метонімії здійснити не вдається: вони контрадикторні.

Перспективним у цій темі вважаємо дослідження семан­тичних моделей метафоричних і метонімічних перенесень, визначення їх про­дуктив­ності у формуванні вторинних найменувань.

 

БІБЛІОГРАФІЧНІ ПОСИЛАННЯ

  1. Античные теории языка и стиля / [под ред. О. М. Фрейденберг]. – М.–Л. : Соцэкгиз, 1936. – 344 с.
  2. Апресян Ю. Д. Лексическая семантика. Синонимические средства языка / Ю. Д. Апресян. – М. : Наука, 1974. – 367 с.
  3. Арешенков Ю. О. Місце інформаційного мовлення в системі функціональних стилів / Ю. О. Арешенков // Східнослов’янські мови в їх історичному розвитку : зб. наук. праць, присвяч. пам’яті проф. С. П. Самійленка / наук. ред. В. А. Чабаненко. – Запоріжжя : Вид-во Запорізького держ. ун-ту, 1996. – Ч. 2. – С. 125–128.
  4. Аристотель. Об искусстве поэзии / Аристотель. – М. : Гослитиздат, 1957. – 183 с.
  5. Арнольд И. В. Лексикология современного английского языка : учеб. / И. В. Арнольд. – М. : Высш. школа, 1973. – 304 с.
  6. Арутюнова Н. Д. Метафора и дискурс. Вступительная статья / Н. Д. Арутюнова // Теория метафоры. – М. : Прогресс, 1990. – С. 5–
  7. Арутюнова Н. Д. Теория метафоры / Н. Д. Арутюнова. – М. : Прогресс, 1990. – 512 с.
  8. Балабан О. О. Метафора як семантична універсалія : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук / О. О. Балабан. – Донецьк, 2006. – 20 с.
  9. Баранов А. Н. Предисловие редактора / А. Н. Баранов // Лакофф, Джонсон Дж. Метафоры, которыми мы живем ; пер. с англ. ; под ред. и с предисл. А. Н. Баранова. – М. : Едиториал УРСС, 2004. – С. 7–21.
  10. Вербицька О. А. Метафора і контекст / О. А. Вербицька // Віс­ник Харківського нац. ун-ту: Сер. «Філологічна». – Х. : Вид-во Харківського нац. ун-ту, 2002. – № 538. – Вип. 34 : Актуальні питання сучасної філології / ред. кол. : Ю. М. Безхутрий (відп. ред.) та ін. – С. 180–186.
  11. Вовк В. Н. Языковая метафора в художественной речи (Природа вторичной номинации) / В. Н. Вовк. – К. : Наук. думка, 1986. – 142 с.
  12. Гак В. Г. Метафора: универсальное и специфическое / В. Г. Гак. – М. : Наука, 1988. – С. 11–26.
  13. Галкина-Федорук Е. М. Современный русский язык. Лексика / Е. М. Галкина-Федорук. – М. : Наука, 1954. – 264 с.
  14. Гинзбург Е.Л. Конструкции полисемии в русском языке. Таксо­но­мия и метонимия / Е. Л. Гинзбург. – М. : Просвещение, – 286 с.
  15. Деметрий. О стиле. Античные риторики / Деметрий / [под ред. А. А. Тахо-Годи]. – М. : Изд-во Московского гос. ун-та, 1978. – С. 76.
  16. Ефремов Л.П. Метонимическое обозначение человека названиями носительных вещей / Л. П. Ефремов // Известия АН Казахской ССР : Сер. обществ., 1967. – 174 с.
  17. Зорівчак Р. П. «Боліти болем слова нашого…»: поради мово­знавця / Р. П. Зорівчак. – [2-ге вид., доправ. і доп.]. – Тернопіль : Мандрівець, 2008. – 176 с.
  18. Иванюк Б. И. Метафора и литературное произведение (структурно-типологический, историко-типологический и прагмати­че­ский аспекты исследования) / Б. И. Иванюк. – Черновцы : Рута, – 252 с.
  19. Калинин А. В. Лексика русского языка : учеб. пособ. / А. В. Ка­линин. – М. : Изд-во Московского гос. ун-та, 1971. – 231 с.
  20. Кожина М.Н. Стилистика русского языка : учеб. / М. Н. Кожина. – [2-е изд., перераб. и доп.]. – М. : Просвещение, 1983. – 223 с.
  21. Корольков В.И. Местоимения / В. И. Корольков // Краткая литературная энциклопедия: в 9 т. / [гл. ред. А. А. Сурков]. – М. : Сов. энцикл., 1967. – Т. 4. – С. 805–807.
  22. Курилович Е. Очерки по лингвистике / Е. Курилович. – М. : Изд-во иностр. лит., 1962. – 456 с.
  23. Ломоносов М. Полное собрание сочинений : в 11 т. / М. Ло­моносов. – Т. 7. : Труды по филологии (1739–1758). – М. ; Л. : Изд-во АН СССР, 1952. – 996 с.
  24. Лысков И. П. Теория словесности в связи с данными языковедения и психологии / И. П. Лысков. – М. : Просвещение, – 419 с.
  25. Маслова-Лашанская С. С. Лексикология шведского языка / С. С. Маслова-Лашанская. – Л. : Изд-во Ленинградского гос. ун-та, 1973. – 208 с.
  26. Новиков А. Л. Метонимия в русском языке. Семантическая структура. Словообразовательный потенциал. Стилистические функции : дис. … канд. филол. наук / А. Л. Новиков. – М., 1996. – 174 с.
  27. Потебня А. А. Из записок по теории словесности: Тропы и фигуры. Мышление поэтическое и мифическое / А. А. Потебня. – Х. : Изд-во М. В. Потебни, 1905. – 652 с.
  28. Раевская О.В. Метонимия в слове и тексте / О. В. Раевская // Филологические науки. – 2000. – № 4. – С. 23–29.
  29. Реформатский А. А. Введение в языковедение : учеб. / А. А. Рефор­матский. – [4-е изд., испр. и доп.]. – М. : Просвещение, 1967. – 542 с.
  30. Скляревская Г. Н. Метафора в системе языка / Г. Н. Скляревская. – М. : Наука, 1987. – С. 29.
  31. Тараненко О. О. Метонімія як шлях зміни векторних відношень у семантиці (на рівні лексичних і синтаксичних одиниць) / О. О. Та­раненко // Мовознавство. – 1984. – № 1. – С. 32–41.
  32. Тараненко А. А. Языковая семантика в её динамических аспектах: основные семантические процессы / А. А. Тараненко. – К. : Наук. думка, 1989. – 254 с.
  33. Телия В. Н. Вторичная номинация и ее виды / В. Н. Телия // Языковая номинация: Виды наименований : сб. науч. трудов / ред. кол. : Б. А. Сереб­ренников (отв. ред.) и др. – М. : Наука, 1977. – С. 129–222.
  34. Телия В. Н. Метафора в языке и тексте / В. М. Телия. – М. : Наука, 1988. – С. 112.
  35. Томашевський Б. В. Стилистика и стихосложение: курс лекций / Б. В. Томашевский. – Л. : Учпедгиз, 1959. – 535 с.
  36. Ульман С. Дескриптивная семантика и лингвистическая типо­логия / С. Ульман // Новое в зарубежной лингвистике. – М. : Прогресс, 1962. – Вып. 2. – С. 17–44.
  37. Шанский Н.М. Лексикология современного русского языка : учеб. пособ. / Н. М. Шанский. – [2-е изд., испр.]. – М. : Просвещение, 1964. – 327 с.
  38. Шмелев Д. Н. Проблемы семантического анализа лексики (на материале русского языка) / Д. Н. Шмелев. – М. : Наука, 1973. – 280 с.
  39. Шмелев Д. Н. Способы номинации в современном русском языке / Д. Н. Шмелев. – М. : Наука, 1982. – 286 с.
  40. Якобсон Р. О. Два аспекта языка и два типа афатических нарушений / Р. О. Якобсон // Теория метафоры. – М. : Прогресс, 1990. – С. 110–132.
  41. Ярцева Е. Б. Повторная номинация в текстах художественной прозы : автореф. дис. на соискание учен. степени канд. филол. наук / Е. Б. Ярцева. – Л., 1984. – 16 с.

 

Надійшла до редколегії 01.09.2016

 

 
 
Редакційна колегія не завжди поділяє позицію авторів. За точність викладеного матеріалу відповідальність покладена на авторів.
Усі права застережені. Використання матеріалів – з дозволу редакційної ради

© Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, 2012-2015